Створено: Середа, 07 серпня 2013, 21:40
Ким є василіани?

Logo_WilniusВ літературі про монаше життя в Україні і Білорусії широко вживається термін «василіани». Це слово вживається так у відношенні до історичних монахів в Православній, як і Греко-католицькій Церквах, – так з’єднаних у Чині, як і незалежних монастирів. Це може вводити деякі неясності і вимагає уточнень.

Термін «василіани» має дуже широке значення. На Сході були практиковані різні форми монашого життя. Загально можна сказати, що практиковалося життя у спільноті (спільнотне життя, общежиттє), а також життя пустельницьке, у цілковитому відокремленні (пустельництво, життя у печері). Ці дві форми монашого життя не раз бували змішані в одному монастирі, творячи посередню форму, на пів пустельницьку.

Коли йдеться про життя у спільноті, то остаточним його законодавцем був св. Василій Великий, який не лише заснував такий монастир, але згодом створив писані правила, в яких подано теоретичні та практичні основи такого способу життя. Святий Василій Великий безсумнівно став найбільшим авторитетом Східних Церков відносно спільного життя в монастирі, а його правила виявились актуальними для кожного, хто бажав жити таким способом життя. Тому кожний монах, який практикує «загальне життя» слушно може бути названий василіанином, бо менше чи більше свідомо, але опирається на досвіді і науках св. Василія. Це відноситься до монахів у всіх часах (від 4 століття по сьогодні), і тих, які належать до всіх Східних Церков (так православних, як і католицьких).

Однак потрібно пам’ятати, що термін «василіани» у відношенні до східних монахів, в перше вжито в ХІ столітті. Цим словом почали називати грецьких монахів, які жили в Італії. Таким чином почали відрізняти монахів грецьких і римо-католицьких в Італії. Згодом терміном цим обняли всіх східних монахів, також тих, які проживали на Русі. В практиці, коли казали «василіанин», то мали на думці кожного монаха, який, відмінно від латинників, жив у східному обряді. Варто пам’ятати, що ґенеза цього терміну сягає середовища Римо-католицької Церкви. Самі східні монахи не бачили потреби називати себе так чи інакше – були просто монахами. То Західна Церква потребувала схематизації, чіткого, можна сказати юридичного уточнення.

На Русі головним монастирем виявилась Печерська Лавра в Києві. Святий Антоній, який вважається її засновником, властиво провадив осамітнений спосіб життя. Монахи, яких збиралось що раз то більше, хоча мали спільного ігумена, то не мали якогось одного списка правил. Вони користали з вказівок різних святих отців, в тому також св. Василія Великого. Цю справу остаточно впорядкував св. Теодосій, який спровадив до Києва тзв. «студийський устав». Цей устав відносився до спільного життя і практично був модифікованими правилами св. Василія. Святий Теодосій в основному впровадив студийський устав молінь, а коли йдеться про інші вказівки, то все таки він увів свої зміни. Київський монастир з різних причин став неначе зразковим, символом монашества на Русі. Правила св. Теодосія безсумнівно були зразком для багатьох нових монастирів, в яких монахи бажали практикувати спільне життя. Однак в той час вони не називали себе ні василіанами, ні студитами. Взагалі важко говорити про домінуюче значення котрогось зі святих отців. Монахи охоче користали з повчань кожного отця, який залишив по собі вказівки для досягнення досконалого життя. В часах коли не було ще друкованих книг, вони відписували собі, часто неповні, а то і неточні, повчання, або користали з усного передання.

В 16 столітті Церква на Русі переживала кризу, яка досягнула також монастирів. Криза викликала реакцію і спроби виходу з тяжкого положення. По відношенні до монашого життя, важливою була ініціатива князя Константина Острозького, який в 1594 році видав твір св. Василія Великого про постничество. У вступному слові до цього твору кажеться про першорядність правил св. Василія. Тому то князь бачив потребу увести ці правила по всіх монастирях, які знаходились в його володінні. Можна отже сказати, що в кінці 16 і на початку 17 століть, як реакція на кризу, почався процес зацікавлення правилами св. Василія і впровадження їх в монастирях на Русі. Цей процес відбувався в монастирях православних. І так в 1592 році уведено правила св. Василія в Дубні, 1602 року в Дермані, а також в інших монастирях Волині. Для прикладу в тому самому Дубні в 1624 році князь Заславський подав свої правила, про які каже, що вони «за переданням св. Василія Великого укладені» (це не лише слова, бо справді в цих правилах бачимо навчання св. Василія). Звернімо увагу на річ, яка буде важна також в дальшій частині розвідки. Особа св. Василія починає вживатись як найвищий авторитет по відношенні до монахів. Коли патрон монастиря хоче впровадити нові правила, відчуває потребу відкликатись до св. Василія, щоб таким чином заспокоїти монахів, які не хотіли б нічого нового (зауважмо, що монахи завжди були противні всяким «новинкам»). Отже, «те, що від Василія» починає в свідомості, бодай волинських монастирів, ототожнюватись з «наше традиційне і правдиве». На скільки тривалими були і, яке значення мали зусилля Острозького та його послідовників на інших теренах, ми не пробуємо тут оцінювати.

В тому самому часі відбулась Унія Берестейська (1596). До Унії багато монахів поставилось саме як до «новинки», та не довіряли цьому ділу. Положення монастирів, які однак приступили до Унії, не багато відрізнялось від монастирів в Православній Церкві. Так було до Йосифа Велямина Рутського, який почав серйозну віднову монашества в Східній Католицькій Церкві. Він розпочав діло віднови дещо по іншому як князь Острозький. Рутський взявся до діла, неначе з нуля, від початку. Він перейняв у володіння монастир Святої Трійці у Вильні і там розпочав віднову монашого життя. Однак, в основному він бажав розпочати від молодих, яких зразу привчав до строгої монашої дисципліни. Коли йдеться про старших монахів, то вони могли залишитись в монастирі, оскільки підпорядкувались правилам, які увів Рутський. До цієї групи монахів належав св. Йосафат Кунцевич, який до монастиря вступив раніше, але від самого початку був однодумцем і співпрацівником Рутського у справі віднови монашого життя.

Для заведення дисципліни в монастирі Рутський потребував правил. Як знаємо, він шукав правил у спільнотах Західної Церкви, а особливо кармелітів, яких бажав навіть запросити до свого монастиря, щоб вони вчили монашого життя молодих послушників. Пізніше він звернувся до єзуїтів, які справді допомагали у ведені новіціяту. Однак, в кінцевому розрахунку, його очі спрямувались на, як ми бачили, «модного» в тому часі св. Василія Великого. Рутський перечитував правила св. Василія і бажав, щоб вони зберігались в монастирі. Святий Василій мав бути гарантом продовжування східної традиції, фундаментом, який показуватиме, що те, що робить Рутський, це продовження минулого, а не щось абсолютно нове. Саме так він і аргументував потребу реформи на першій капітулі, яка відбулась 1617 року. Рутський чітко підкреслив, що він спирається на святому Василю, а лише деякі практичні речі, які пливуть зі змін у світі і Церкві, він дописав від себе (у великій мірі користаючи з правил єзуїтів).

Безсумнівно рішення Рутського, щоб відкликатись до правил св. Василія, в якійсь мірі взялось також з переконання Риму, що всі монахи на сході це василіани, тобто живуть за правилами св. Василія Великого. Було б дивним, коли б Рутський, вихованець єзуїтських шкіл і випускник Грецької Колегії в Римі, думав по іншому, та несподівано вирішив спертися на іншому авторові. Це практично було неможливе. З іншого боку поширене зацікавлення св. Василем, про яке ми вже згадали, не могло бути невідоме Рутському.

Отже зреформовані монахи в Східній Католицькій Церкві, які були згуртовані в одну конгрегацію монастирів, з самого початку стали називати себе василіанами, а за свого законодавця уважали св. Василія Великого. І так залишилось по сьогодні.

Як ми бачили, на початку 17 століття так в з’єднаній, як і православній Церквах відбувся процес повертання до правил св. Василія Великого. Однак православні монахи не дуже то були зацікавлені, щоб називати себе василіанами, бо на сході не існував поділ на різні чини і не було потреби як не будь себе називати. Навіть якщо вони і жили за правилами основаними на творах св. Василія, то не було потреби називати себе по іншому, як лише монахами. Назва «василіани», або «ченці св. Василія Великого» зустрічалась серед православних так перед Унією як і після, але не мала юридичного значення і не прийнялась на довше. У випадку католиків, де існували різні чини, було по іншому. Тут необхідно було якось себе назвати, щоб можна було примістити себе у світі католицьких чинів. Рутський від початку прийняв назву василіани і цієї назви сильно тримався. Щоб ще краще відрізнитись від монахів василіан, які діють в різних католицьких Церквах, згодом постала назва нашого чину «Василіанський Чин св. Йосафата». Згідно з тим можна б говорити про василіан св. Йосафата, але на практиці дальше вживається просто назву «василіани».

Сьогодні назва «василіани» стала в нас назвою власною ченців, які живуть в Чині св. Василія Великого св. Йосафата. Однак дуже часто зустрічається, що назву «василіани» вживають для називання монахів на Русі, які ще не приєднались до Чину. Йдеться про католицьких і православних монахів, які жили на території сьогоднішньої Литви і Білорусі ще перед заснуванням Конгрегації Святої Трійці (1617), а також монахів з сьогоднішньої України і Польщі, які жили перед заснуванням Провінції Покрова Пресвятої Богородиці (1739). Це може уводити не мале замішання і потрібно розуміти, що цей термін по іншому вживали в давніх часах, а інше значення він має сьогодні.