Створено: Четвер, 26 березня 2009, 01:00
ІV неділя Великого Посту

ОПИС ҐРАВЮРИ

Четверта Неділя Посту присвячена св. Іванові Ліствичникові, який є автором твору «Драбина», часто називаного також «Драбиною до неба». Цей твір вміщає головні правила на монашому шляху від землі до неба. Тому-то твір св. Івана вважається «підручником» християнської аскетики, який тримає в долонях заохоту: «піднімайтесь браття».
Гравюри зображають св. Івана як провідника. Тому він стоїть на попереду групи монахів, які слідкують за його навчанням. Але оскільки він стоїть між тими, які підходять до драбини, та тими, які вже на ній, то його навчання виступає також як «брама», яка веде на правильний шлях підношення себе до Бога.


Бачимо також два протилежні світи: небесний, де живе Пресвята Тройця та святі, які з ласкавим заступництвом споглядають на людей; і світ диявола, де з землі виходить пожираюча людей паща дракона, який є дияволом і сатаною (пор. Одкровення 12,9). Про дракона сказано також, що у своїй злості веде страшну боротьбу: «І розлютився дракон на жінку [мова про Богородицю і Церкву] і пішов воювати проти решток її нащадків, що зберігають заповіді Бога і мають свідчення Ісуса Христа» (Одкровення 12, 17). Отже, гравюра представляє цю боротьбу, яка ведеться проти християн: демони за всяку ціну намагаються відвернути людей зі спасенного шляху і кинути в пащу дракона – вони кусають, шарпають одежу. Диявольські дії зображено на манеру гротески не тому, що це байки, але тому, що, при справді спасительній силі Ісуса Христа, сила диявола виявиться смішною – а однак декого йому вдається надурити! Навпаки, по другому боці драбини, панує спокій і порядок. Ангели хоронителі в долонях заносять душі праведників до неба. На верху драбини чекає людину сам Ісус Христос, який з відкритими долонями зустрічає прибулих.

«ДРАБИНА ДО НЕБА» І ПІСТ

Драбина, яку описав св. Іван, є важною в кожному часі, але саме в Великому Пості її особливо демонструється. В пісному часі вона особливо важлива, тому що:
1. Ця драбина дозволяє добре побачити в чому ми беремо участь і що нас чекає. Найважливішим є те, що коли вправляємося у чеснотах, тоді досягнемо найвищу мету – Ісуса Христа. Все, що робимо, робимо для того, щоб жити з Христом, а коли хтось нас від того відтягує – він вкидає нас у пащу дракона. Досвід св. Івана, записаний в «Драбині» – це не тільки «підручник», який визначає точки правильної дороги, але і заохота, втіха і пояснення смислу нашого життя та подвигу.
2. В житті людей, які починають духовну боротьбу, існує багато небезпек, тих укусів, шарпання, яке на гравюрі. Одною з них є бажання стати досконалим в одну мить. Часто монахи, але не тільки, після короткого часу подвигу, посту і тілесної молитви, уважають, або хочуть, щоб так їх сприймати, якби були вже на вершині «драбини». Так може бути і в часі Великого Посту. Після кількох успіхів легко втратити властиву оцінку своєї особи. Гляньмо на гравюри, читаймо Іванову «Драбину» - там 30 ступенів і потрібно помаленьку, з великою увагою і покорою перейти всі з них. Не треба думати собі, що ми вже дуже високо, але радше ревно виконувати доручене. Вже тут, отже, відкриваємось на зміст найближчої середи, коли співатимемо покутний Канон св. Андрія Критського – щоб ніхто не обманював себе думаючи, що він є щось, бувши нічим (пор. Лист св. Павла до Галатів 6, 3).


ПАПА ВЕНЕДИКТ XVI ПРО СВ. ІВАНА ЛІСТВИЧНИКА

Папа Венедикт XVI, після двадцяти катехез присвячених особі св. Апостола Павла, в своїх повчаннях повернувся до роздум над великими християнськими письменниками пізніших часів. Під час загальної аудієнції дня 11 лютого 2009 року, він представив особу Івана Ліствичника. Нижче ми подаємо головні думки папського повчання.
Повний текст папської катехези див.: http://www.vatican.va/holy_father/benedict_xvi/audiences/2009/index_en.htm

УВАГА: Нижче використано довші фрагменти папської науки, але вони не є офіційним перекладом і не можуть бути цитованими, як слова Папи Венедикта XVI.

На початку Папа коротко представляє постать цього святого згадуючи про твір «Драбина». Звання Івана Клімака (слов’янське: Ліствічника), це транслітерація грецького слова «клімакос», яке означає «драбину». Це відноситься до назви його головного твору, в якому він описує драбину людського життя, яка веде до Бога. Він народився біля 575 року. Отже, його життя проходило в роках, коли Візантія, столиця Східної римської Імперії, зазнавала найтяжчої кризи в своїй історії.
Іван Ліствичник став знаним через свій твір «Драбина» (клімакс), який на Заході називається «Драбина до неба». Цей твір складений на усильні прохання ігумена з сусіднього монастиря Раіто біля Синаю. «Драбина» це цілісний твір про духовне життя, в якому Іван описує монаший шлях від відречення світу, аж по досконалість любові. Це дорога, яка – за словами цієї книги – проводиться через тридцять ступенів, з яких кожний пов’язаний з наступним.
Після такого вступу Венедикт XVI, з великим знанням духовності, описує головні точки навчання Івана Ліствичника. Шлях, про який говорить Ліствичник, можна синтезувати в трьох наступаючих по собі періодах: перший проявляється у відреченні світу, аж до повернення до положення євангельського початківця-дитини. Отже, головним не є саме відречення, але те, що випливає зі слів Ісуса про повернення до правдивого дитинства в духовному смислі: стати, як діти. Іван пояснює: «Добрим фундаментом є той, що зроблений на трьох підставах і трьох колонах: невинність, піст і чистота. Всі просвічені в Христі (пор. 1 Кор. 3,1) починають із цих речей, беручи приклад з тих, які просвічені тілесно». Добровільне відлучення від осіб і близьких серцю місць дозволяє душі увійти в глибшу спільноту з Богом. Таке відречення веде до послуху, що означає покірне життя в упокореннях – яких ніколи не бракує – від братів. Іван пояснює: «Благословенний хто умертвив свої власні прагнення аж до кінця і довірив свою особу своєму учителеві у Господі: такий буде поставлений по правиці Господнього хреста».
На другий період поступу складається духовна боротьба проти пристрастей. Кожна сходинка драбини пов’язана з одною головною пристрастю, якій подається визначення і діагноз, а також лікувальні вказівки і пропозиції паралельних чеснот. Без сумніву, в тих сходинах міститься найважніший трактат на тему духовної стратегії, який ми маємо. Але боротьба проти пристрастей приймає форму позитивну – вона не лишається негативною дією – завдяки образові «вогню» Духа Святого: «Всі, які беруть участь в цій боротьбі (пор. 1 Тим. 6,12), твердій і важкій, знають, що кидаються у вогонь, якщо справді бажають, щоб нематеріальний вогонь замешкав у них». Вогонь Духа Святого є вогнем любові і правди. Тільки сила Духа Святого є гарантом перемоги. Але, за Іваном Ліствічником, потрібно пам’ятати, що пристрасті не є злими із своєї природи; вони стають такими, коли їх зле вживати, що відбувається через людську свободу вибору. Коли їх очистити, пристрасті розвивають життя людини в напрямі до Бога через енергії уніфіковані аскезою і благодаттю.
Останній період дороги – це християнська досконалість, яка розкривається на останніх семи сходинках «Драбини». Це найвищі рівні духовного життя, яких досвідчають ісихасти, пустинножителі, ті, які дійшли до внутрішньої тиші і миру; це можуть осягнути також найбільш ревні монахи, які живуть у спільнотах. З посеред трьох перших – простота, покора і мудрість – Іван, за Отцями пустині, за найважливішу приймає мудрість - уміння розпізнавати. Кожне діяння піддається розсудові; однак в дійсності все залежить від найглибших мотивацій, які потрібно відкрити. Таким чином, входиться в життя особи і говориться про розбудження в пустинножителю, в християнинові, духовної здатності, «чуття серця» та Божих дарів: «Як провідник і правило кожної речі, по Богові, нам потрібно прямувати за нашою совістю». Таким чином досягається спокою душі, ісихії, завдяки якій душа може відкритись на глибину Божих таємниць.
Стан тиші, внутрішнього миру, приготовляє ісихаста до молитви, яка за Іваном, є подвійною: «молитва тілесна» і «молитва серця». Перша є відповідна тим, які потребують допомагати собі тілесними поставами: підношенням рук, стогнаннями, биттям у груди, та іншими; друга є стихійною, тому що вона є наслідком розбудження духовних чуттів, даром Божим тим, які віддаються тілесній молитві. Іван називає її «молитвою Ісусовою», вона твориться проказуванням самого імені Ісус, проказуванням, яке непереривне, як людський віддих. В кінці молитва стається дуже простою, попросту слово «Ісус» стає єдністю, або просто – нероздільно поєднується з нашим віддихом.
Остання сходинка драбини (30), зволожена «тверезим споєнням Духом», присвячений найвищій «трійці чеснот»: вірі, надії і, перш за все, любові. Про любов Іван говорить також як про éros (людська любов), фігуру подружньої спільноти душі з Богом. І знову він вибирає образ вогню, щоб виразити жар, світло і чистоту любові до Бога. Сила людської любові може бути звернена на Бога, так як до дикої оливки може бути прищеплена добра оливка (пор. Рим 11, 24). Закінчення «Драбини» вміщає синтез всього твору в словах, які автор вкладає в уста самого Бога: «Ця драбина навчить тебе духовної диспозиції чеснот. Я стою на вершині цієї драбини, як каже мій великий втаємничений (св. Павло): «Тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов» (1 Кор. 13,13)».
Свої роздуми про навчання Івана Ліствичника Папа закінчує запитаннями: чи «Драбина», твір написаний монахом еремітом, який проживав тисячу чотириста років тому, може сьогодні щось нам сказати? Чи життєва дорога людини, яка завжди проживала між горами Синаю, в так таких далеких часах, може бути для нас чимось актуальним? Венедикт XVI звертає увагу, що в першу мить могло б здаватись, що відповідь повинна б звучати: «Ні», тому що Іван Ліствичник є занадто від нас віддаленим. Але одночасно Папа вказує, що коли придивитись докладніше, то виявиться, що монаше життя – це тільки великий символ життя хрещенням, християнського життя. Воно показує, так би мовити, великими буквами те, що ми самі, день за днем, записуємо меншими буквами. Це пророчий символ, який об’являє, чим буде життя християнина у спільноті з Христом, з його смертю і воскресінням. Для нас особливо важливим є те, що на вершині «драбини» останніми ступенями є основні чесноти: віра, надія і любов. Це не є чесноти, яких досягають лише моральні герої – вони є даром Божим даним всім охрещеним: в них зростає також наше життя. Початок є також кінцем, точка виходу є також точкою завершення: увесь шлях веде до завжди більш рішучого здійснення віри, надії і любові. В тих чеснотах присутнє все.
Опісля Венедикт XVI дає синтез науки про ті три чесноти вказуючи, що фундаментом є віра, тому що ця чеснота вміщає в собі відречення від мого зухвальства, моїх переконань; відречення бути суддею самому собі та не довірятися іншим. Невід’ємним є поступ у покорі, духовному дитинстві: потрібно долати зарозумілу поставу, яка ніби промовляє: «В двадцять першому столітті я знаю краще, ніж могли знати ті, що жили колись». Натомість потрібно довіритися тільки Святому Письму, Слову Божому, приклонитись з покорою напрямові віри, щоб так увійти в безмежну ширину універсального світу, світу Божого. Таким чином зростає наша душа і зростає чутливість серця на Бога. Іван Ліствичник каже, що тільки надія робить нас здатними до життя любові; надія, в якій переступаємо наші щоденні справи, не очікуємо успіху на землі, але очікуємо кінцевого об’явлення самого Бога. Тільки в такій розлогості нашої душі, в такому доланні самого себе, наше життя стається великим і можемо перенести щоденні труднощі і розчарування, можемо бути добрими для інших, не чекаючи відплати. Тільки, коли є Бог, ця велика надія, до якої прямую, тоді можу кожного дня робити малі кроки мого життя і так пізнавати любов. У любові родиться тайна молитви, особистого пізнання Ісуса: це проста молитва, яка схиляється тільки, щоб зворушити серце святого Учителя. І таким чином людина відкриває своє справжнє серце, від Нього вчиться тої самої доброти, любові.
Папа закінчує свої роздуми заохотою, спрямованою до всіх охрещених - священиків, монахів, мирян: Вийдімо, отже, на цю «драбину» віри, надії і любові –дійдемо нею до правдивого життя.

{becssg}2009/126{/becssg}